Подкаст із Сюзанне Ніс, керівницею проєкту Green Deal Ukraїna в Helmholtz-Zentrum Berlin.
Ведуча подкасту – Олена Рибак, заступниця голови Ради Європейсько-українського енергетичного агентства, виконавча директорка iC consulenten в Україні.
Чи могли б ви розповісти про проєкт Green Deal Ukraїna, його цілі та ключові напрямки діяльності?
— Проєкт Green Deal Ukraїna був запущений приблизно через рік після початку повномасштабної війни. Від самого початку він був задуманий як тристороння ініціатива між Україною, Польщею та Німеччиною. Ми переконані, що майбутня європейська архітектура включатиме Україну як повноправного члена Європейського Союзу та як частину демократичного Західного блоку, тому співпраця між цими країнами критично важлива.
Німеччина в минулому припустилася низки стратегічних помилок, зосереджуючись майже виключно на Росії в межах того, що часто описувалося як політика «Russia-first». Сьогодні цей підхід змінюється. Німецьке керівництво оголосило Zeitenwende — історичний поворотний момент — що означає перехід від політики «Russia-first» до співпраці з країнами між Німеччиною та Росією, включаючи Україну та Польщу.
Сам проєкт фінансується Федеральним міністерство освіти та наукових досліджень Німеччини та реалізується в межах Helmholtz-Zentrum Berlin — великої науково-дослідної установи з приблизно 1200 співробітниками. Helmholtz працює над широким спектром напрямів, зокрема акумуляторами, водневими технологіями, фотоелектричними системами, синхротронними дослідженнями та моделюванням енергетики.
У цій структурі український проєкт став одним із найбільш помітних. Наша робота зосереджена насамперед на аналізі даних і моделюванні енергетичної системи України.
Це складне завдання, адже в умовах війни доступ до надійних даних обмежений. Ми співпрацюємо з такими установами, як «Укренерго», на умовах конфіденційності, щоб отримувати та аналізувати дані щодо енергосистеми, балансу попиту та пропозиції, а також регіональної динаміки.
Окрім моделювання та досліджень, ми готуємо аналітичні політичні документи з таких тем, як міждержавні електроенергетичні з’єднання, інтеграція ринку з європейською енергосистемою та впровадження інноваційних енергетичних технологій.
Ці документи розробляються у тісній координації з українськими міністерствами, Європейською комісією, урядами Німеччини та Польщі, а також українськими стейкхолдерами та громадськими організаціями.
Ще одним ключовим напрямом проєкту є розвиток спроможностей (capacity building).
Україні знадобиться нове покоління лідерів енергетичного сектору, які розумітимуть як сучасні технології, так і європейське регуляторне середовище. Наша мета — зробити свій внесок у формування цієї спроможності.
Ви згадали про виклики, пов’язані зі спроможностями в секторі. На вашу думку, де існують найбільші прогалини — на технічному, інституційному чи політичному рівні?
— Виклики чітко простежуються по всьому сектору, зокрема і з точки зору компаній.
Для EPC-підрядників (інжиніринг, закупівлі та будівництво) формування компетентних команд для проєктів із встановлення та відновлення вже серйозна проблема.
Причин цьому кілька: багато фахівців перебувають на фронті, значна кількість виїхала за кордон, і доступна робоча сила суттєво скоротилася.
Водночас існує ще один важливий виклик, що виходить за межі питання наявності кадрів. Державний сектор, зокрема міністерства, не може запропонувати конкурентні заробітні плати. Навіть коли фахівців готують для таких позицій, рівень оплати часто не покриває базових потреб, що ускладнює залучення та утримання талантів.
Загалом дефіцит спроможностей не обмежується якоюсь однією сферою — він охоплює весь енергетичний сектор. Кваліфіковані фахівці потрібні для реалізації проєктів, регуляторної діяльності, прийняття рішень та досліджень.
Маючи понад 18 років досвіду в європейському енергетичному секторі, можна також зазначити, що галузь доволі консервативна, і особи, які ухвалюють рішення, часто орієнтуються на існуючі системи. Саме тому важливо залучати нове покоління професіоналів, готових брати на себе відповідальність. У цьому контексті Україна вже демонструє значний потенціал.
Чи пропонуєте ви наразі освітні програми або воркшопи, і на яких напрямках ви вже зосереджувалися?
— З 2023 року ми реалізували два основних типи навчальних програм.
Перший напрям орієнтований на місцеві громади. Ці тренінги допомагають муніципалітетам зрозуміти, що означає енергетичне планування на практиці: як розробляти локальні енергетичні стратегії, як планувати інвестиції та як отримувати фінансування для енергетичних проєктів.
Другий напрям спрямований на осіб, які ухвалюють рішення на національному рівні. Ми вже підготували близько 400 учасників із таких інституцій, як енергетичний регулятор, «Укренерго», Міністерство енергетики та інші державні органи. Ці програми покликані поглибити їхнє розуміння європейського законодавства, функціонування ринку електроенергії та роботи енергетичної системи.
Ми проводимо ці тренінги у співпраці з Florence School of Regulation та кількома іншими партнерами.
Крім того, нещодавно ми запустили нову ініціативу разом із Національним університетом «Києво-Могилянська академія».
Ми створили спільну лабораторію Kyiv Energy and Climate Lab, яка зосередиться на дослідженнях, моделюванні даних та освіті. Також у межах цієї ініціативи буде розроблено нову магістерську програму з енергетики та клімату.
Ця програма розрахована не лише на студентів, а й на фахівців, які вже працюють у секторі. Ми розглядаємо такі формати, як вечірні та вихідні курси, щоб люди могли поєднувати навчання зі своєю професійною діяльністю.
Що ви спостерігаєте серед українських студентів та молодих фахівців? Чи є інтерес до енергетичного сектору?
— Інтерес надзвичайно високий, і це справді вражає. Бажання бути частиною енергетичної сфери дуже велике, тоді як освітні можливості — обмежені. Від самого початку цей розрив був очевидним.
На наші курси подалося вдвічі більше людей, ніж ми могли прийняти. Близько 50% кандидатів довелося відхилити, оцінюючи їх за потенційним впливом, який вони можуть мати. Мета полягала не лише в підготовці нового покоління викладачів — хоча це теж важливо — а насамперед у формуванні нового покоління лідерів, тобто тих, хто ухвалює рішення.
Це справді чудовий проєкт. Буде дуже цікаво побачити частину випускників у майбутньому.
Якщо говорити ширше про енергетичний сектор України, це один із ключових напрямів, у межах якого працює проєкт Green Deal Ukraїna.
Які основні виклики ви бачите зараз в енергетичному секторі на найближчі роки? Які пріоритети могли б виділити?
— Виклики надзвичайно масштабні. Енергетична система України певною мірою була надмірно розбудована ще в радянському стилі — подібно до того, як це було в західних країнах до лібералізації. Інфраструктура дублювалася, електростанції будувалися з надлишком — типова логіка управління: «щоб було з запасом».
Саме цей надлишок потужностей допоміг країні пережити перші несподівані атаки. Під час першої зими Росія намагалася вразити інфраструктуру, а зараз, схоже, мета – це створення гуманітарної катастрофи, як було минулої зими.
Україна багато чому навчилася — зокрема, як відновлювати та захищати інфраструктуру в екстремальних умовах. Спочатку заходи захисту були недостатніми, і об’єкти зазнали значних пошкоджень.
Ще один важливий виклик — це корупція: особи, які ухвалюють рішення, не завжди діяли належним чином, що демотивує тих, хто намагається працювати правильно. Певний прогрес уже є, але це питання залишається критично важливим.
Україна має багато ресурсів для подолання майбутніх викликів, але водночас і багато проблем, які ще потрібно вирішити.
На початку війни Україна змогла синхронізуватися з європейською енергосистемою, що стало критично важливим. Чи повністю зараз використовуються імпортні можливості, як просувається цей процес?
— Тут важливо врахувати кілька аспектів. По-перше, повна заслуга належить команді «Укренерго» у лютому–березні 2022 року: Володимиру Кудрицькому, Віталію Зайченку, Олексію Брехту, Марії Цатурян та іншим. Їхнє лідерство було надзвичайним і врятувало тисячі, можливо навіть мільйони життів. Усі мають пишатися цими героями.
Взимку пікове навантаження в Україні становить 18 ГВт, влітку — близько 14 ГВт, тоді як встановлена потужність складає 11 ГВт. Імпортна спроможність цієї зими становить 2,45 ГВт, що є суттєвою частиною необхідного обсягу, навіть якщо вона використовується не повністю. Існує потенціал для подальшого збільшення, і Україні пощастило мати п’ять потужних міждержавних з’єднань, на відміну від країн Балтії, які фактично працюють як енергетичний острів. Позитивною новиною є те, що з настанням весни відновлюється генерація сонячної енергії (PV): в Україні встановлено 3 ГВт сонячних потужностей.
Два основні проєкти потребують прискорення: проєкт Kapušany зі Словаччиною та проєкт Isaccea з Румунією. Разом вони додадуть 2 ГВт імпортної спроможності, потенційно збільшивши її щонайменше на 50%. Експортна спроможність є не менш важливою, оскільки Україна позиціонує себе як енергетичний хаб і в майбутньому може стати транзитним або виробничим центром.
Технологічні вдосконалення також можуть дати додатковий ефект. Наприклад, польсько-українська лінія має проблему технічного імпедансу. Встановлення пристроїв FACTS (Flexible AC Transmission System) могло б додати ще 500 МВт, однак їх впровадження відбувається повільно й викликає розчарування, попри те, що технічно це можна реалізувати за кілька місяців.
Чи могли б ви пояснити, що означає market coupling та який вплив це може мати на енергетичний сектор України? Чи готова система технічно та структурно?
— Market coupling — це інтеграція України до єдиного європейського ринку електроенергії, подібно до того, як функціонує єдиний ринок товарів і послуг у ЄС. Це стосується електроенергії та газу, які залежать від мережевої інфраструктури, на відміну від нафти.
До впровадження market coupling ціни на електроенергію в різних країнах суттєво відрізнялися — наприклад, в одній країні 100, в іншій 20, ще в іншій 50.
Market coupling дозволяє здійснювати транскордонну торгівлю, створює конкуренцію, вирівнює ціни та забезпечує ефективний розподіл електроенергії відповідно до попиту.
Україна формально перебуває в процесі інтеграції до ЄС. У червні країна має подати заявку до Market Coupling Steering Committee (MCSC), що запускає детальний річний процес інтеграції, який включає технічні та регуляторні етапи. Після завершення цього процесу Україна зможе повноцінно брати участь у європейському ринку.
Серед основних викликів — недостатньо ефективне функціонування ринку електроенергії та цінові обмеження (price caps), які не дозволяють цінам відображати дефіцит ресурсів, що, своєю чергою, стримує інвестиції. Зобов’язання з надання публічних послуг (PSO) підтримують залежність компаній від субсидій замість того, щоб дозволити їм працювати на конкурентних засадах.
Крім того, культурні звички, що сформувалися ще в пострадянський період — наприклад, очікування безкоштовної електроенергії або води — додатково ускладнюють трансформацію. Необхідна адресна підтримка вразливих споживачів, тоді як споживачі з високими доходами не повинні отримувати субсидії.
Опір з боку окремих учасників ринку також може уповільнювати процес. Деякі українські компанії можуть виступати проти конкуренції з боку Польщі — і навпаки. Сусідні країни, зокрема Словаччина, побоюються, що попит України на електроенергію може тимчасово підвищити внутрішні ціни, як це вже відбувалося у Франції та Бельгії взимку.
Ефективна реалізація market coupling вимагає балансування цих факторів і потребує активної координації між особами, які ухвалюють рішення, урядами та інституціями ЄС.
Інвестиції в нові генеруючі потужності мають базуватися на ринкових сигналах, із поєднанням приватного фінансування та цільової державної підтримки. Субсидування повних обсягів потужностей — наприклад, 9,5 ГВт, як пропонувалося Віталієм Зайченком («Укренерго») — було б неефективним; саме ринок має визначати, де і які потужності необхідні.
Додаткові механізми зниження ризиків, особливо у прифронтових зонах, є критично важливими для залучення приватних інвестицій.
Ще одним ключовий фактор – законодавча база України. Пакет законів щодо інтеграції ринку електроенергії вже два роки затримується в парламенті та досі не ухвалений, хоча його прийняття було заплановане на грудень 2024 року. Його ухвалення є передумовою для подання заявки до MCSC та повноцінного market coupling. Без функціонуючих ринкових механізмів і завершеної законодавчої бази Україна не зможе повною мірою скористатися перевагами інтеграції.
Після впровадження market coupling Україна отримає доступ до транскордонних потоків електроенергії, більш конкурентні ціни та узгодження з європейськими правилами ринку. Це також дозволить країні функціонувати як регіональний енергетичний хаб, задовольняючи внутрішні потреби та сприяючи торгівлі електроенергією в Європі.
Які зміни або ефекти мало впровадження CBAM у січні для поточної ринкової ситуації?
— CBAM (Carbon Border Adjustment Mechanism) є ключовим елементом Європейського зеленого курсу та кліматичного законодавства ЄС. Його основна мета — запобігти «витоку вуглецю», забезпечивши, щоб імпортовані товари — чи то електроенергія, вугілля, чи інша промислова продукція — підпадали під ті самі вуглецеві вимоги, що й продукція всередині ЄС. Раніше існували побоювання, що, наприклад, українське вугілля може потрапляти на ринок ЄС без дотримання відповідних вуглецевих стандартів.
На практиці CBAM наразі базується на історичних даних за останні п’ять років для визначення енергетичного міксу України. Такий підхід не повністю відображає поточну ситуацію, особливо з огляду на руйнування, спричинені війною, які суттєво зменшили використання вугілля та рівень викидів порівняно з довоєнним періодом. У результаті розрахунки CBAM наразі призводять до дещо вищих витрат, ніж це було б у разі використання актуальних даних енергетичного балансу.
Попри це, застосування CBAM до України загалом позитивне, оскільки створює чітку рамку для інтеграції до європейського вуглецевого регулювання. Найефективніший спосіб зменшити витрати в межах CBAM — це впровадження market coupling та запровадження системи торгівлі викидами за моделлю ЄС (ETS).
Пілотна версія ETS могла б стати практичним першим кроком, як це обговорювалося з Держенергоефективності (SAEE), дозволяючи Україні поступово узгоджувати свій ринок із європейськими стандартами.
Україна має обмежені варіанти, якщо прагне глибшої інтеграції з Європейським Союзом. Фінансування з Модернізаційного фонду ЄС може підтримати впровадження, особливо для вразливих секторів або регіонів. Зрештою, сильне лідерство в Україні є ключовим для створення та ефективного впровадження дієвої кліматичної та вуглецевої політики. Водночас очевидно, що країна потребує перехідного періоду з поступовим і значною мірою підтриманим запровадженням ціни на CO₂ ЄС, яка наразі становить близько 70 євро.
З огляду на ваші аналізи та поточну готовність України, у якому напрямі рухається енергетичний баланс країни? Чи буде пріоритет на нових ядерних блоках, чи більше на відновлюваних джерелах?
— Україна має дуже специфічний енергетичний баланс. Понад 60% припадає на атомну енергетику, яку доповнює невелика частка газу, дуже обмежене використання вугілля та зростаюча частка відновлюваних джерел, включаючи значний обсяг генерації «за лічильником» (behind the meter).
Баланс приблизно 50 на 50 між атомною енергетикою та відновлюваними джерелами досить рідкісне у світі — для порівняння, Франція покладається майже на 78–80% атомної генерації з мінімальною часткою газу та ВДЕ. Це може стати значною перевагою для України.
Ця модель поєднує використання наявних ядерних потужностей, досвідчених інженерів і накопичені операційні знання з інтеграцією децентралізованої відновлюваної генерації. Оскільки атомні електростанції не здатні гнучко регулювати навантаження, для балансування системи необхідні газові пікові потужності.
У підсумку очікується, що енергетичний баланс включатиме приблизно 10–20% газу поряд із атомною енергетикою та відновлюваними джерелами, формуючи стійкий і гнучкий енергетичний портфель для України.
Щодо вступу до ЄС і необхідних реформ у сфері енергетики та клімату — очевидно, що перелік завдань великий і складний. Наскільки значний поточний розрив і на яких напрямах слід зосередитися, щоб відповідати стандартам ЄС?
— Перш ніж говорити про вступ до ЄС, варто зазначити баланс між централізацією та децентралізацією: майбутнє поєднує обидва підходи. HVDC-супермережі дозволяють передавати електроенергію, вироблену, наприклад, із сонця чи вітру в одному регіоні України, до інших регіонів або навіть до Польщі, балансуючи залежне від погодних умов виробництво. Водночас децентралізація забезпечує автономність (off-grid) і стійкість малих систем, як це було продемонстровано в Нью-Йорку після урагану Сенді.
Що стосується вступу до ЄС, значну кількість часу було втрачено через проблеми з управлінням і корупційні скандали, зокрема в попередньому керівництві Міністерства енергетики. Попри певний прогрес, робота значною мірою застопорилася, і Брюссель це відчув. Вступ до ЄС під час війни є безпрецедентним, що додатково ускладнює процес.
Ключові прогалини залишаються: регулятор (НКРЕКП) має бути незалежним і повністю спроможним, великі компанії, такі як «Енергоатом» і «Укренерго», повинні ефективно функціонувати, а пакет законодавства щодо інтеграції ринку електроенергії потребує термінового ухвалення. Усе це передумови для подання заявки до європейських енергетичних і кліматичних механізмів.
За умови швидкого впровадження реформ Україна могла б рухатися за сценарієм «light accession» — тобто отримати часткове членство в ЄС у стислі терміни, навіть до повного виконання всіх вимог. Надалі необхідно буде виконати всі умови для повноцінного членства.
Водночас громадська думка та міжнародна підтримка можуть змінюватися з часом, тому реформи потрібно реалізовувати без зволікань. Лідерство, розвиток спроможностей і чітке визначення пріоритетів є критично важливими для використання цього вікна можливостей — навіть в умовах війни.
Історично довгострокове планування в Україні було складним, навіть до війни, стратегії рідко виходили за межі одного-двох років. З огляду на це, чи є реальні ознаки того, що інвестори вже зараз діють у секторі електроенергії та відновлюваних джерел, чи більшість інтересу все ще чекає завершення війни?
— Ключовий момент у тому, що багато інвесторів досі вагаються. Існує «тиха конкуренція», коли всі хочуть бути частиною потенціалу України, особливо з огляду на вакуум, залишений Росією, але небагато хто діє негайно. Поточна глобальна економічна ситуація також впливає: країни та компанії більш схильні інвестувати, коли доступні субсидії або короткострокова підтримка.
Комерційне впровадження відбувається здебільшого через українські компанії, наприклад, ЗАПОРІЖТРАНСФОРМАТОР (ZTR), які конкурентоспроможні та інноваційні. Західні компанії, проте, залишаються обережними через ризики, цінові обмеження, систему PSO та загальну невизначеність. Якщо бажаються реальні інвестиції вже зараз, необхідно впровадити додаткові заходи зі зниження ризиків.
Польські колеги з TSO, PSE, очікують, що «велика хвиля» інвестицій почнеться після встановлення режиму припинення вогню. У цей момент Україна поглине більшість потужностей, залишаючи мало місця для активності інших. Для відновлюваних джерел, таких як вітер і сонце, поточні зусилля з деризикізації від міжнародних фінансових інституцій, Єврокомісії та локальних проєктів можуть дозволити обмежений прогрес ще до цього. Спостерігати за розвитком ситуації буде дуже цікаво.
З огляду на ваші регулярні поїздки до Києва та недавні пошкодження енергетичної інфраструктури, як місто готується до наступної зими? Як влада поєднує необхідність швидкого відновлення з метою створення більш екологічної та стійкої енергосистеми, особливо для великих міст, що залежать від ТЕЦ?
— Сьогодні ми зустрічаємося з Укренерго, ДТЕК та адміністрацією міста Києва, щоб обговорити планування енергетики. Основна увага приділяється підготовці до наступних двох зим, оскільки повністю нову систему неможливо реалізувати за такий короткий термін.
В екстремальних випадках, таких як Троєщина, система залежить від однієї ТЕЦ6 та єдиної підстанції, через що близько 250–260 тисяч людей залишаються без електроенергії. Рішення – це будівництво невеликих газових блоків потужністю 20–50 МВт і їхнє використання як «острівних» систем. Ця концепція має бути готовою, бо подібні проблеми будуть повторюватися. Там, де можливо, існуючі ТЕЦ слід ремонтувати для короткострокового забезпечення системи, проте необхідно враховувати комерційну доцільність та ступінь руйнувань.
Приймаючі рішення — TSO, DSO та міська влада — повинні працювати спільно з експертами та сценарним плануванням. Навіть частково завершене рішення до наступної зими може стати внеском у довгострокову стратегію. Розрізнене, некоординоване впровадження ТЕЦ або генераторів по Києву було б небезпечним через викиди та ризики безпеки.
Залежність від великих централізованих структур є викликом для всієї Європи. Україна має можливість стати світовим лідером у рішеннях з автономною (off-grid) здатністю. Пропонується поетапний підхід: напіврішення для наступної зими та повне рішення — через рік.
Цикли проєктів середнього масштабу, навіть до 200 МВт, зазвичай тривають два роки. Розгортання газових блоків відкритого циклу може відбутися за шість місяців, але проектування, встановлення, інвестиції та структурування угод потребують більше часу. Вкрай важливо створити «one-stop shop» для дозволів та комплексних пріоритетних проєктів, хоча повна децентралізація обмежена через можливість неправильного використання.
Чи є об’єкти або рішення, які ви радили б не відновлювати під час реконструкції?
— Проєкт добудови Хмельницької АЕС не мав сенсу. Йдеться не про відмову від атомної енергетики загалом, але станція розташована на заході України, а сьогодні реальна проблема — це передача електроенергії з заходу на схід. Додавання потужності там не вирішує основної проблеми. Обговорення з Олексієм Брехтом, який, на жаль, пішов із життя, це підтвердили. Болгарські блоки також не допомагають — вони забруднюють довкілля і в цілому неефективні.
Малі модульні реактори (SMR) теж не є надійним рішенням. Вони переважно призначені для підводних човнів, що створює серйозні питання безпеки у країні, яка відновлюється після війни з численними ризиками та озброєнням.
Реконструкція атомних станцій має зосереджуватися на продовженні терміну служби існуючих блоків і повністю уникати російських технологій — жодних ВВР чи інших російських конструкцій. Альтернативи існують у надійних партнерів, таких як Канада, Корея тощо, і їх слід розглядати.
Україна не повинна бути полігоном для неперевірених технологій. Існуючі плани можна ефективно реалізувати без запуску проєктів, які мають невелику практичну цінність.
SMR можна розглядати лише обережно та за наявності чітких доказів життєздатності та безпеки.
Чи бачили ви помітні невдачі під час реконструкції в Україні? Є приклади на ринку, які вас здивували?
— Ні, серйозних невдач немає. Коли надходять матеріали — це вже гарна новина. Креативність на місцях вражає — майже як у цирку, в хорошому сенсі: багато винахідливості, гнучкості та нестандартних рішень.
У сфері будівництва, де зазвичай усе дуже серйозно, бачити, як люди швидко встановлюють турбіну (вводять в експлуатацію), — це дивовижно. Усі вражені.
Водночас старіння інфраструктури України дуже відрізняється від нормальних систем. Наприклад, електромережі розраховані на 40–60 років, але якщо ними керують як автомобілем на першій передачі при 180 км/год, реконструкція повинна враховувати старіння електростанцій, розподільчих і трансмісійних систем.
Загалом масових помилок немає. Втрати на Запоріжжі та Каховці на початку війни були результатом російських атак. Одна реальна помилка була у захисті. Україна загалом впоралася добре, але Енергоатом не продемонстрував повного ефекту, незважаючи на тривалі обговорення протягом останнього півтора року. Захист інфраструктури, що не стосується атомних блоків, непослідовна, і складно зрозуміти, чому деякі райони залишаються незахищеними.
З огляду на ваш досвід в Україні, що було найскладнішим для вас до цього часу, і який аспект життя та роботи там наразі найважчий, професійно чи особисто?
— Найбільший виклик — це кордон. Кожного разу, коли я подорожую поїздом або автомобілем, доводиться годинами чекати в обох напрямках. Це розчаровує і непотрібно. Це проблема не лише України — Польща теж частково несе відповідальність. Якщо інтеграція з ЄС має бути серйозною, перетин кордону має бути швидким і ефективним. Люди всіх категорій — літні, бізнесмандрівники, дипломати — потерпають. Процес робить поїздки надмірно складними. Це стратегічна невдача у інтеграції України з ЄС, і це треба змінити.
