Новостворений Комітет також провадитиме контроль за виконанням Державної цільової економічної програми енергоефективності на 2010-2015 роки, яка, за твердженням І.Надєїна, змінюється вже третій раз за недовгий період існування. Особливий акцент буде зроблено і на реформі ЖКГ, яка потребує коштів, еквівалентних двом річним бюджетам України. Відтак, Комітет буде підтримувати ідею залучення приватні інвестиції в галузь – як вітчизняних, так зарубіжних. „Заощаджені по всім напрямкам ресурси дозволять Україні вийти на споживання газу на рівні власного видобутку”, – поділився оптимізмом І.Надєїн.
Журналістів зацікавила політична складова, явно присутня в планах діяльності нової організації. За словами І.Надєїна, Комітет є оргструктурою, яка може стати основою для ширшого громадського руху, якщо „доросте до цього”. Відтак, вона не має відношення до жодних політичних партій, а фінансування поки здійснюється за рахунок добровільних внесків активістів.
Прогнозами щодо розвитку газових відносин України та Росії поділився політолог, президент аналітичного центру “Діксі Груп” Ростислав Павленко. Як твердить експерт, у найближчі місяці українська влада має прийняти рішення, яке визначить напрямок розвитку країни на кілька найближчих років. Зараз наша держава перебуває в ситуації, яку країни Західної Європи пройшли в 1970-ті роки після нафтової кризи, а сусідня Центрально-Східна Європа – в 1990-ті роки, коли різко зросли ціни на енергоносії.
За словами Р.Павленка, для України в такій ситуації існує три основних сценарії: газова „війна”, „білоруський сценарій”, покладання на власні сили. Перший варіант несе доволі значні ризики і позбавлений перспектив. Більш того, щоб зважитись на черговий конфлікт, Києву варто було б мати підтримку з європейського боку, яка, проте, неможлива після арешту Тимошенко та вибіркового застосування правосуддя до інших опозиціонерів.
Друга перспектива передбачає, фактично, відмову від частини суверенітету та контролю над стратегічними підприємствами в обмін на тимчасові знижки в ціні на енергоносії. „Як відомо, в середині 2000-х між Росією та Білоруссю розв’язалася суперечка щодо постачання нафти. Врешті, навіть передача 50% оператора ГТС – „Бєлтрансгазу” – до рук „Газпрому” проблем не вирішила, а ціни на газ продовжують зростати. Наразі кризову ситуацію, в якій опинилася білоруська економіка, не береться спрогнозувати ніхто”, – говорить Р.Павленко. На думку політолога, для України такий сценарій є неприйнятним та несе значні ризики для влади. Адже внаслідок збурення, викликаного „здачею” ГТС або інших стратегічних активів, протестний потенціал в суспільстві може суттєво активізуватися. Павленко переконаний, що українська влада просто не здатна одночасно вести „війну” на два фронти – з росіянами та власним суспільством.
Нарешті, третім шляхом, який дозволяє зберегти суверенітет та посилити безпеку, є внутрішні зміни через енергозбереження, опертя на власні джерела енергії (як традиційні, так і відновлювані), прозорість та облік використання наявних ресурсів. Проте, реалізація виграшного для України сценарію можлива за певних умов, щодо яких експерт висловив скепсис. „Обрання цього шляху потребує свідомих зусиль з боку влади. Він вимагатиме стратегій, орієнтованих на виконання, реальної взаємодії з громадянським суспільством та використання його ініціатив, готовність до якнайширшого громадського контролю. Так, зараз ми чуємо багато правильних тез, але влада не показала готовність їх виконувати”, – підкреслив експерт. На жаль, на фоні демонстрації підготовки до сценарію „війни”, „білоруський” варіант виглядає поки найбільш можливим з перелічених.
Старший партнер адвокатського об’єднання Arzinger, а також член Ради Європейсько-Українського енергетичного агентства Вольфрам Ребок несподівано порівняв Україну з Німеччиною. Остання теж хоче бути незалежною, оскільки імпортує більше 80% енергоносіїв. В ціні на газ ситуація теж не сильно відрізняється: компанія E.ON Ruhrgas змушена купувати в „Газпрому” великі обсяги досить дорогого газу та отримувати серйозні збитки.
Нюанс, на думку В.Ребока, полягає в тому, що думати слід не про зниження ціни, а про інші способи позбавлення від залежності. Наприклад, через зниження енергоємності одиниці ВВП. Україна також може вивільнити величезний потенціал біомаси, оскільки її територія вдвічі більша за німецьку, а населення – вдвічі менше. Якщо довести українські показники урожайності сільськогосподарських культур до середніх по ЄС, то половину земель можна звільнити під вирощування біомаси, вважає експерт.
У світі бурхливо обговорюється концепція urban mining – можливості використання джерел енергії в місті або навколо міста (наприклад, за рахунок відходів, малих вітротурбін, дахових сонячних інсталяцій, PassivHaus-технологій). В Німеччині вже є кілька пілотних містечок, що можуть забезпечити себе власними енергоресурсами.
В.Ребок не вважає, що Україні варто відмовлятися від атомної енергетики за прикладом Німеччини, оскільки „такий крок ще потрібно собі дозволити”. За словами експерта, заміна атомних генеруючих потужностей власними ресурсами (енергія біомаси, вітропарків, сонячної енергетики, більш ощадні будівельні стандарти) триватиме щонайменше 20 років. Це потребуватиме величезних інвестиції, але серед німців є розуміння необхідності таких капіталовкладень. Згідно останнього соцопитування, більшість споживачів готові платити більший тариф за „зелений” струм. І не дарма: галузь відновлюваної енергетики створила в Німеччині більше 300 тис. якісних робочих місць та дає країні експортні можливості
На запитання „Української енергетики”, чи може Україна скористатися досвідом західних компаній, що домоглися зниження ціни на газ від „Газпрому” шляхом переговорів, В.Ребок нагадав про базовий принцип міжнародного права – pacta sunt servanda („угоди мають виконуватися”). „Якщо Ви підписали контракт, треба виконувати його умови, подобається це Вам чи ні. Це ринок, але головне, щоб він працював прозоро і на ринкових умовах”, – заявив юрист. Саме тому, навіть такі гіганти як RWE або E.ON Ruhrgas не можуть впливати на ціну поза умовами угод.
З ним погодився політолог Р.Павленко, який вважає наміри домагатися цінової справедливості через Стокгольмський суд недостатньо прорахованими. „В процесі арбітражу Україна має далеко не гарантовані шанси на перемогу, оскільки угода складена таким чином, що російська сторона знайде чимало аргументів на свою користь”, – прокоментував експерт.
